«Ми будуємо літак у процесі льоту» – подружжя лікарів про діагностування та супровід постковідних станів. Мар’яна Климців, сімейна лікарка та її чоловік Богдан Орєхов, заввідділу наркологічного відділення, практикуючий психіатр, спільно діагностують та супроводжують постковідні стани у Червонограді, на Львівщині. Сімейна лікарка в ході коректної комунікації виявляє в пацієнтів та пацієнток постковідний синдром та направляє до психіатра на лікування. Богдан та Мар’яна поділилися своїм досвідом роботи з постковідними станами та порадами для своїх колег.
Наразі вважається, що постковідні стани можуть тривати понад рік (за даними CDC). Остаточно невідомо, адже хвороба молода і перші зафіксовані дані були трохи понад рік тому. Мар’яна та Богдан почали зіштовхуватися з постковідним синдромом минулої осені й разом шукали способи діагностування та лікування.
Богдан Орєхов, психіатр, розповідає про причини постковідного синдрому
Важко визначити конкретні причини виникнення постковідного синдрому. Бо COVID-19, як і всі глобальні проблеми, є мультифакторним. Сам вірус має так звану нейротропність – він схильний до проникнення та розмноження у нервовій системі. Хоча вважається, що ковід ендотеліальний – переважно розмножується на слизових оболонках: на внутрішніх поверхнях судин, кишківника, альвеол. Але він має тропізм – оцю схильність до поширення у нервовій системі. Тому це пряма дія на нервову систему.
Коли вірус потрапляє в нервову систему, як і в будь-який інший орган, імунна система його бачить. Вона виробляє певні клітини, які починають його знищувати. Але оскільки вірус сам по собі не живе (він може жити тільки всередині клітини господаря), імунній системі доводиться вбивати його разом з клітиною, в якій він засів. Тож це ушкодження нервової системи не тільки від коронавірусу, а ще й від власної імунної системи, так розвиваються аутоімунні захворювання.
Інший фактор: оскільки вірус є ендотеліальним, він дуже часто попадає в просвіт судинки й ушкоджує ту ж саму слизову, але всередині судинки. В ушкодженої слизової починаються тромбози, судинка звужується, до мозку поступає менше крові. А мозок – найбільш чутливий з усіх органів до дефіциту кисню, глюкози та поживних речовин. Якщо судини заспазмовані, ще й затромбовані – отримуємо гіпоксію (кисневе голодування).
На фоні всього цього людина не може залишитися абсолютно спокійною та врівноваженою. Особливо це стосується людей, які перенесли важку форму COVID-19. Якщо вони були у стаціонарах, у реанімаційних, у блоках інтенсивної терапії, де за добу могли вивозити п’ять-шість людей, накритих простирадлами... Навіть без вірусу у третини людей був би посттравматичний розлад (як через будь-яку катастрофу).
Всі ці фактори призводять до постковідного синдрому. Найгірший варіант, якщо людина має генетичну схильність до такого роду захворювань. Можливо, якби не ковід, людина б все життя прожила і не знала, що має таку хворобу.
Про симптоми постковідних станів
Богдан Орєхов: Найпоширеніший симптом – це втома. Шалена втома, астенія – люди відпочивають, але не можуть повноцінно відпочити. Порушення сну, пам’яті, концентрації уваги.Також може бути тривалий дискомфорт у кишково-шлунковому тракті. Доведено, що вірус пошкоджує слизову шлунку, кишківника. Загалом найпершими страждає мозок, серце, кризові органи.
Впливає те, наскільки серйозними були ушкодження організму, нанесені вірусом чи реакцією імунної системи. Скільки було тромбозів, наскільки пошкоджені судини, які є захворювання у людини. Наприклад, якщо є цукровий діабет, з високими цукрами, нелікований (можливо і недіагностований), там судини вже «биті», а тут ще накладається COVID-19. Звісно, що буде важча симптоматика і вона буде довше тривати. А якщо людині за 60 років, у більшості випадків до доковідного стану вона не повернеться. Це треба прийняти і навчитися з цим жити. У людей без генетичних схильностей постковідний розлад може тривати місяць-два. А в людини зі схильністю може тривати понад рік.
Мар'яна Климців, сімейна лікарка, про виявлення постковідного синдрому у пацієнтів
Після перенесення COVID-19 мої пацієнти й пацієнтки почали приходити з якимись дивними скаргами. Оскільки в мене чоловік психіатр, ми це обговорювали разом, шукали варіанти лікування. Раніше у нас із цим ніхто не зустрічався і довелося будувати літак в процесі його льоту.
Як виявляти такі стани? Я до цього дійшла інтуїтивно. Пацієнт лікується, приймає ліки, але цього замало, його стан не покращується. Тому я почала ставити запитання, розмовляти. Наприклад, приходить пацієнтка: задишка, кашель, загальна втома, порушення пам’яті. Кажу: «– Забуваєтесь? – Так, забуваюсь. – Ви спите вночі? – Дві години. – А як не спите, що робите?» Слово за слово, пацієнтка розповідає, дає більше деталей. Я розумію, що це вже не моя сфера.
Часто буває, що пацієнти на прийомі починають плакати, якщо щось питаю з ментальної сфери. Вони розуміють, що зайшли у глухий кут і не мають звідти виходу. Якщо ми бачимо, що є проблема і з нею можна працювати – далі вже пас на психіатрів, вони знають краще, що робити.
Про стигматизацію та як її зменшити
Богдан Орєхов: Для більшості людей звернутися до будь-якого спеціаліста, фах якого починається з «психо-» – психолог, психотерапевт, психіатр – означає підписати собі на своїй вулиці, чи в своєму під’їзді, майже вирок. Люди бояться, що їх почнуть обходити, обговорювати.
З іншого боку, вони не розуміють, що у багатьох є різні психічні розлади й про них можна говорити. Це складні проблеми, але з ними можна дати раду, навіть на рівні первинної медичної допомоги. Зараз багато молодих пацієнтів та пацієнток, які не мають «якоря радянської епохи» у вигляді психіатричної стигми. Вони абсолютно вільно через фейсбук, сусідів, знайомих шукають і приходять до нас. І часто приходять вже обізнані, з готовим діагнозом.
Мар'яна Климців: Люди звертаються або вже у крайніх випадках, або взагалі звертаються їхні родичі. Але ми своїх пацієнтів самі ніколи не питали про ментальні стани. Вони самі не розуміють, що можуть нам про це розказати, а ми не говоримо з ними про це. Пацієнти знають, що ми лікуємо серце, легені, шлунок, але не знають, що ми можемо говорити з ними й про психічне здоров’я.
Постковідні стани – це не щось особливе і цього не треба стидатися. Навпаки, якщо зрозуміла проблема, то з нею можна й треба працювати.
Поради від Мар’яни та Богдана
Звертати увагу на скарги пацієнтів та пацієнток, якщо вони здаються незвичними чи дивними – говорити, запитувати про емоційний, ментальний стан. Стан психіки тісно пов’язаний зі станом всього тіла та його здоров’ям і може сигналізувати про важливі речі.
Розповідати пацієнтам та пацієнткам про постковідний синдром і що з ним потрібно працювати. Пояснювати важливість підтримки свого ментального стану, направляти до психіатра. Головне – щира та дружня комунікація, без стигматизації чи оцінювальних суджень.
Пацієнтам і пацієнткам старшим за 40 років, які перехворіли COVID-19 (навіть у легкій чи безсимптомній формі) радимо: здати аналіз крові на цукор – бувають випадки постковідної гіперглікемії; контролювати артеріальний тиск, зробити кардіограму та ехокардіографію серця:
«У мене було кілька випадків, коли у малосимптомних чи безсимптомних пацієнтів упав тиск і він нічим не піднімався. А потім почав зростати і його було неможливо збити. Це може бути першою ознакою ураження коронавірусом», – пояснила Мар’яна.
Обов’язково вакцинуватися від COVID-19 – це допоможе зменшити шанси повторного захворювання вірусом. Проконсультуйте пацієнтів та пацієнток, коли це варто зробити після перенесеної хвороби. У людей можуть бути тривожні розлади навіть без прямої дії COVID-19. Це наслідки карантину, ізоляції, соціальної дисфункції. Не варто боятися про це говорити, це варто лікувати.
Як можна одразу допомогти пацієнтам і пацієнткам (а також собі):
Спілкування з іншими людьми – це активізує і розвиває нашу психіку;
Здорове харчування та 7-9 годинний сон. Наша психіка повинна відпочивати й отримувати всі необхідні поживні елементи;
Фізична активність. Фізичне навантаження сприває виділенню серотоніну та дофаміну, тож іноді воно може дати таку ж ефективність, як фармацевтичне лікування. Головне, без фанатизму й під наглядом фахівця.
«Нещодавно закінчилося дослідження, яке тривало 14 років, вплив фізичних вправ на різні захворювання. Зарезюмували, що при будь-якому захворюванні показана фізична активність так чи інакше», – пояснює Богдан.
Завести хобі. Робіть те, що хотіли робити все своє життя. «Хобі мене врятувало від вигорання. Був період, коли я думала лишати роботу, бо вже не справлялася з такою кількістю пацієнтів. Але я почала малювати – десь тиждень витратила на одну картину і стало краще», – ділиться Мар’яна.
Практикувати діафрагмальне дихання – дихання по квадрату та усвідомлена (mindfulness) медитація. Відео з інструкціями по цих техніках є на ютубі, можна знайти ту, яка найбільше підходить, та займайтися регулярно.
Все разом у комплексі займає до 15 хвилин, але ефект колосальний. Якщо поєднувати з фізичними вправами – і антидепресантів не треба.